укріпні матеріал

мест. неопр.

1) (какой-то) якийсь, деякий(сь), котрийсь, один, (с оттенком пренебрежения) якийсь-там, котрийсь-там. -рый человек - якась (котрась, одна, якась-там, котрась-там) людина. -рое время - який(сь) (деякий, реже котрийсь) час, яка(сь) часина. [Коло цього твору якийсь час крутилася увага громадянства (Крим.). Мовчить який час, далі не видержує (Л. Укр.). Через який час полічить (гроші) і перехова у друге місце (Грінч.). Жде до котрогось часу (Номис). Молодиця спинилася; якусь часину вона придивлялась (Коцюб.)]. В продолжении -рого времени - який(сь) (деякий) час, яку(сь) (деяку) часину. На -рое время - на який(сь) (деякий) час, на яку(сь) (деяку) часину. В -ром царстве, в -ром (не в нашем, в тридесятом) государстве - в деякімсь царстві, в деякімсь государстві (Рудч.); не в нашій землі - в далекій стороні; в якомусь царстві, тридесятому державстві. [Пригоди в Ґрюневальді, - якомусь царстві, тридесятому державстві, - принця Отто (М. Калин.)];

2) (кое-какой, известный) деякий (р. деякого, до деякого и (редко) де до якого и т. п.), декотрий; (известный, определённый) певний; (кое-какой) де-не-який, який-не-який, (пренебр.) який-такий, такий-сякий, сякий-такий; (пустячный) якийсь. [Забравши деяких троянців, п'ятами з Трої накивав (Котл.). Деякі варяги з грецького царя служить наймалися (Куліш). Деякі ідоли бронзового періоду мають вигляд досить гарний (Л. Укр.). Деякий матеріял до міркуваннів про се (Грінч.). Навіть і в вірі була деяка одміна у нас проти їх (Грінч.). Сонечко підлизує сніг де з яких горбиків на піску (Квітка). Декотрі грецькі купці (Крим.). Не міг втримати думки про потворність декотрих білих людей (Кінець Неволі). Я пригадую тільки декотрі його жарти (Н.-Лев.). З ним Лаговський мав декотру знайомість (Крим.). Певну кількість книжок продано (Київ). З того завзяття було-б нічого не вийшло, коли-б не щасливий випадок, що показав який-такий заробок (Франко)]. -рое количество - деяка (певна, якась) кількість, деяке число, скільки(сь), (пренебр.) скільки(сь)-там. [Дайте йому скільки-там грошей, - і нехай собі йде (Звин.)]. В -рых случаях - в деяких випадках, (изредка) коли-не-коли. -рым образом - деяким чином (робом), (в известной степени) до певної міри, в деякій (в якійсь) мірі;

3) (иной, который) инший, декотрий, котрий и (редко) которий, який; см. Который 4. [В инших губерніях, напр. на півночі Росії, такої землі немає (Доман.). Ти-ж не така, як инші жінки: ти розумієш, що… (Грінч.). Которі селяни вже й пастки становили на тхора, - так ні, не ловиться (Остерщ.). До нас часом і доходять які чутки, але запізно (Брацл.)];

4) -рые (в значении сщ.) - дехто (р. декого, де до кого и до декого и т. п.), декотрі (-рих), деякі (-ких), (кое-кто) денехто (р. денекого). [Дехто брав читати (Грінч.). Трошки згодом вернулись до Бруса дехто і посідали край його (Квітка). Позбирав декого та й учинив проти ляхів тривогу (Сніп). Не всі сплять, що хроплять, - лиш декотрі (Кам'янеч.). Всі сплять, хропуть, а деякі сопуть (Гул.-Артем.)]. -рые подумают, что… - дехто подумає (подумає дехто), що…, декотрі (деякі) подумають, що… -рые из них - дехто (декотрі, деякі) з них;

5) -рые - -рые (одни-другие: из неопр. количества) - деякі - деякі, декотрі - декотрі, які - які, котрі - котрі и (редко) которі-которі, инші-инші, які-ті, инші - а декотрі, инші - а деякі. [Деякі оповідання були друковані, деяких ще й не було тоді (Грінч.). Які лежать, які сидять, які сновиґають по кутках (Грінч.). Которі пристають на се, а которі кажуть - ні (Грінч.). Коні та воли - які пасуться, ті - лягли (Грінч.). Инші гомонять, а декотрі понурі сидять М. Вовч.)].

* * *

1) ( какой-то) яки́йсь, де́який, котри́йсь; ( точно не определённый) пе́вний

2) (кое-какой, незначительный) де́який

3)

4)

матеріял (-ду), (з)надіб (р. (з)надобу), (з)надібок (-бку). [Зрубаю три старі дерева, то вистане матеріялу на рік або й на два (на ложки) (Франко). Оповідання служить за ілюстрацію і за матеріял для міркування (Крим.). Куля, набитая знадобом розривним (Л. Укр.). Що маю я робити? Чим? Над чим? Ні знаряду, ні надобу не маю (Л. Укр.). Знадібок знайдеш сам для тонкої пряжі (Дніпр. Ч.)]. -ал лесной - лісовий матеріял, лісоматеріял. -ал отопительный - паливо. -ал смазочный - мастило. -ал строительный - будівельний матеріял. -ал сырой - сировий матеріял, сировина. -алы для словаря украинского языка - матеріяли (знадоби) до словника української мови.

* * *

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

Гізель, Інокентій (бл. 1600 - 1683) - видатний церковний, культурний і суспільний діяч України, богослов і філософ. Освіту здобув у КМА, по закінченні якої продовжив навчання за кордоном, імовірно, в Англії. 31645 р. - проф., а згодом ректор КМА. Брав активну участь у створенні "Києво-Печерського патерика" (1661), першого підручника укр. історії ("Синопсис", 1674), в якому, одначе, було запропоновано штучну схему східноєвропейської історії, що ґрунтувалася на династичних зв'язках та якоюсь мірою узаконювала експансіоністські зазіхання Москви щодо України. Г. є автором полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У філософських розмислах спирався на спадщину античності, патристики, схоластики; з новітніх учених використовував ідеї Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника та ін. Чільний представник академічного аристотелізму, дещо ускладненого традиційними для укр. думки неоплатонівськими ідеями. Переконаний у раціональності світу, вважав, що істину можна знайти, досліджуючи наслідки Божої діяльності - створеної природи (natura naturata), яка уявлялася йому сукупністю ідеальних сутностей-універсалій, закорінених у довколишніх речах. У розв'язанні проблеми універсалій Г. тяжів до поміркованого варіанта схоластичної реалістичної традиції. Надаючи значної ваги чуттєвому досвідові, Г. водночас справжнім джерелом пізнання істини вважав чисту інтелектуальну діяльність, ускладнену миттєвостями інтуїтивного осяяння. В натурфілософії обстоював тезу про ненароджуваність і незнищенність матерії, про однорідність земної і небесної матерії, про її постійну кількість у світі, про невіддільність форм від матерії. Рух Г. розглядав переважно з якісного боку - як форми руху природи, різноманітні зміни, що відбуваються у матеріальному світі. Водночас в його філософському курсі присутні елементи створеної школою оккамістів XIV ст. концепції "інтенсифікації і ремісії форм", а також Буриданового вчення про "impetus" (поштовх), що свідчить про виникнення певних підходів до механістичного розуміння руху. У поглядах на проблему перервного й неперервного, на проблему простору Г. дотримувався лінії Аристотеля - Декарта - Ляйбніца. Складна ієрархічна структура часу відображала тяжіння укр. вченого до схоластичного розуміння цієї проблеми. Етичні погляди Г. являють інтерес з огляду на розв'язання ним проблем сенсу життя, можливості досягнення щастя, взаємозв'язку волі й розуму. Як і інші могилянці, сенс життя Г. вбачав у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Виходячи із світоглядних тенденцій барокової доби, він був переконаний, що щастя можна здобути шляхом компромісного поєднання задоволення потреб різних частин душі - тілесних і духовних. Проблему взаємозв'язку волі й розуму Г. розв'язував, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму. Визнаючи свободу волі, він надавав пріоритетного значення розуму, який, на його думку, даючи волі різні варіанти вибору між добром і злом, здійснює на волю моральний вплив. У сфері політико-правової думки найбільшу увагу приділяв проблемі незалежності укр. церкви від рос. держави, а також питанням полеміки з католиками й уніатами.

[br]

Осн. тв.: "Твір про всю філософію" (1646); "Філософські аксіоми" (1646); "Мир з Богом людині" (1669).

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують поч. - серед І. тис. до н. е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецьк. доксографами (Теофраст,Діоген Лаертський, Секст Емпірик). їх творчість започатковує розвиток І. Ф. як наукової дисципліни. В II - III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, - чим переважно обмежувався підхід доксографів, - до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку І. ф. було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.) С. уттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить араб, вченим. Першим значним араб, істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну з ранніх спроб викладу всесвітньої І. ф. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота - Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 р.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історикофілософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою" (1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст. (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 - 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 - 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін.) А. ктивізація історико-філософських досліджень в XVII - XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування І.ф. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом його є історико-філософська концепція Гегеля С. уть гегелівської концепції - в обґрунтуванні погляду на І. ф. як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції І. ф. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав І. ф. як процес самопізнання абсолютного духа, то в концепціях кін. XIX - XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) тощо. Всупереч гегелівському уявленню про І. ф. як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким І. ф. являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історикофілософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження І. ф. є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення І. ф. із власне філософією. Філософія є не лише предметом історикофілософського вивчення, вона включає І. ф. як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. І.ф. як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот - філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історикофілософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на поч. III тис З. добуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії укр. філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для укр. філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження укр. філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукр. племен. Середньовічний період розвитку укр. філософії починається від Княжої доби (XI - XIII ст.) і триває до серед. XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від серед. XIV ст. до кін. XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії укр. думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна укр. філософія. Новітній період розвитку укр. філософії (XVIII - XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією нім. ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В укр. філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії укр. філософії і суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково - позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад І. ф., в тому числі й укр., в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії укр. філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія укр. філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних укр. учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (К., 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток укр. історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), укр. історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії укр. філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту укр. філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.).

Прокопович, Теофан (1681, Київ - 1736) - укр. мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька - Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в ун-тах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був проф. і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І П. проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку П., повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення П. про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. П. наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну кір Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, П. вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, П. приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. П. визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах П. відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах П. виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні П. належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії рос. державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага - "всенародної користі". Створена П. теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Греція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в укр. філософській і суспільно-політичній думці вже від друг, пол. XVI ст. Але запропонована П. теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах П. відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).

Липинський, В'ячеслав Казимирович (1882, с. Затурці, Волинь - 1931) - укр. мислитель, історіограф, політичний діяч і дипломат, представник консервативної традиції в укр. політичній філософії. Після закінчення університетських студій з історії і агрономії у Кракові та Женеві оселився у своєму маєтку на Уманщині. У 1917 р. брав участь в організації Української демократично-хліборобської партії. "Матеріали до програми", написані Л., є першою програмою укр. самостійницьких і національно-державних спрямувань. У цій програмі закладена концепція об'єднання всіх укр. земель в одній національній державі, ідеї народного суверенітету та укр. "хліборобської демократії". У суспільстві Л. виділяв три джерела влади: сила матеріальна, або "войовники", економічна - "продуценти" та інтелектуальна, або "інтелігенти", між якими можливі певні комбінації. Державотворчий інстинкт притаманний войовникам-продуцентам; інтелігенція, за Л., виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона усвідомлює та формує стихійні, підсвідомі прямування в суспільстві. Монархічну ідею Л. уперше висунув у 1911 р. на нарадах укр. патріотів-самостійників. Теорія абсолютної монархічної спрямованості Гетьманату впливає, на його погляд, на хід всесвітньої історії. Вона ґрунтується на переконанні, що кожний народ мусить пройти період монархії. З огляду на те, що в XVII ст. у Європі й Росії панував абсолютизм, який дав багато таких державних інституцій, що мали вирішальний вплив на державну консолідацію, Л. дійшов висновку, що, власне, відсутність абсолютної монархії на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації і відсутності її протягом сторіч. Переяславську угоду розглядав як випадковий мілітарний союз двох держав і вважав, що в Переяславі укр. держава була представлена як партнер. Він визнавав низку позитивів за Переяславським договором, не йдучи водночас у руслі рос. імперської історіографії Карамзина та його школи. У Хмельницькому Л. бачив першого укр. абсолютного монарха, який створив укр. гетьманську династію. З монархічної теорії Л. випливає також культ сили і великої людини. У пізнішій творчості Л., особливо в "Листах до братів-хліборобів", дедалі помітнішою стає його схильність до твердження, що саме великі люди творять історію. У центрі його філософії історії стоїть "велика людина", "потужний, Богом посланий" гетьман Богдан Хмельницький, з його жаданням влади та панування, нещадністю у війнах, хитрістю в переговорах і твердістю руки щодо підвладних у досягненні своєї мети. Розмірковуючи про значення сили в політиці, Л. відстоював позицію, що межує з ученням видатного мислителя епохи Відродження Мак'явеллі. Л. був переконаний, що держава є національним чинником і що тільки тоді може бути створена повноцінна нація, коли існує держава. Послідовно обстоював територіальний патріотизм, тобто позицію, згідно з якою постійні мешканці укр. землі, незважаючи на їхню соціальну приналежність, віросповідання, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість, мають бути повноправними громадянами укр. держави.

[br]

Осн. тв.: "Україна на переломі (1657 - 1659)" (1920); "Релігія і церква в історії України" (1925); "Покликання "варягів" чи організація хліборобів" (1925); "Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму" (1926).

Дишлевий, Петро Сидорович (1927, с. Терешки Черкаської обл. - 1998) - укр. філософ. Закінчив фізико-математичний ф-т Черкаського педагогічного ін-ту (1947). Докт. філософських наук (1969), проф. (1969). Од 1954 р. - в Ін-ті філософії НАНУ; зав. від. філософських питань природознавства (1961 - 1972), заст. директора ін-ту (1968 - 1972). В 1972 - 1977 рр. - декан філософського ф-ту КНУ ім. Т. Шевченка і зав. кафедрою діалектичного матеріалізму на ф-ті В. ід 1980 р. - у Москві, зав. кафедрою філософії Ін-ту електронної промисловості. Д. - один із провідних укр. фахівців в галузі філософських проблем сучасної фізики і природознавства XX ст.

[br]

Осн. тв.: "Питання про простір і час в теорії відносності" (1959); "Матеріалістична діалектика і фізичний релятивізм" (1972); "Діалектичний матеріалізм і проблема реальності в сучасній фізиці", у співавт. (1974); "Матеріалістична діалектика і проблема наукових революцій", у співавт. (1981).

Острянин, Данило Хомич (1906, с Б. ільськ Полтавської обл. - 1988) - укр. філософ. Закінч, філософсько-атеїстичний ф-т Укр. ін-ту комуністичного виховання (1929). Докт. філософських наук (1956), чл.-кор. АН УРСР (1957). Директор Ін-ту філософії АН УРСР (1952 - 1962), зав. кафедрою марксистсько-ленінської філософії гуманітарних ф-тів (1963 - 1969), зав. кафедрою історії філософії(1969 - 1975) КНУ ім. Т. Шевченка А. втор дев'яти монографій, серії брошур, численних статей, передусім з історії матеріалістичної традиції в Україні і Росії.

[br]

Осн. тв.: "Світогляд Іллі Ілліча Мечнікова" (1948); "І.І.Мечніков у боротьбі за матеріалізм у природознавстві" (1954); "Світогляд М.О. Максимовича"(1981); "Матеріалізм і діалектика у вітчизняному природознавстві (кінець XVIII - початок XIX ст.)" (1984).

ДУША (лат. anima—душа) - поняття, що виражає індивідуальну своєрідність внутрішнього світу людини, здатність до переживання, співпереживання або відчуження. У більшості філософських та релігійних систем Д. протиставляється як тілу, так і духу. Якщо дух розглядається як джерело креативних та раціонально-пізнавальних можливостей людини, рух до трансцендентного, то Д. - джерело морально-комунікативних можливостей, спрямованість до іманентного, ближнього. У багатьох філософських культурах Д. виражається символом "Серце"; особливо яскраво ця тенденція виражена в укр. традиції філософії серця. Перші уявлення про Д. формуються у межах анімістичного світогляду, осердям якого є ідея про одушевленість усіх явищ світу. На цій основі розвивається вчення про метемпсихоз, згідно з яким, Д. після смерті може переселятися в нові тіла, причому як в людські, так і в тіла інших живих істот. В найбільш розгорнутій формі ідея метемпсихозу властива культурі індуїзму, проте має своїх прибічників і в Античності (Піфагор, Платон, Вергілій, неоплатоніки). Рання антична натурфілософія виходить з ідеї тотальної одушевленості Космосу, ототожнюючи живе та суще (гілозоїзм). Для Аристотеля Д. - активне начало живої істоти, її внутрішня оформленість. У християнській культурі Середньовіччя та Відродження Д. - опосередкування між тілом та духом. З іншого боку, Д. надається надзвичайно важливе значення у спасінні людини. Спокушаючи людину, диявол завжди пропонує обміняти на земні блага саме Д. У філософії Нового Часу екзистенційна тріада "тіло - Д. - дух" замінюється гносеологічною парою "матеріальне - ідеальне". Різниця духу та Д. розчиняється в ідеальному як не-матеріальному. В нім. класичній філософії, яка поставила на перший план проблему суб'єкта пізнання, можна побачити обидві ці тенденції. Гегель, міркуючи про безсмертя людини як безсмертя Д., використовує поняття і Д., і духа З. іншого боку, в "Науці логіки" зустрічаємо досить чітке розділення Д. та духа в традиціях християнської антропології; Д. трактується як щось середнє між тілесністю та духом. Така суперечлива позиція пов'язана з тим, що Гегель ототожнює Д. з суб'єктивним духом - рівнем розвитку духа, який замкнений у межах індивідуальності. Бердяєв розділяє поняття "Д." та "дух", показуючи укоріненість Д. в емпіричному світі і зазначаючи, що реальність Д. є реальністю природного порядку. Екзистенціалізм практично відмовляється від використання поняття "Д.", замінюючи його на поняття "екзистенція". Причина цього полягає, напевно, у загносеологізованості категорій і Д., і духа попередніми філософськими традиціями. У психологічному знанні XX ст. виникає тенденція заміни поняття "Д." поняттям "психіка". Водночас в гуманістично та персоналістично орієнтованій психології поняття "Д." зберігається. Більше того, робиться спроба прояснити унікальний сенс Д. В цьому плані показовими є роботи Фромма. Примат "Серця" в класичній укр. філософській традиції, її кордоцентризм означає освоєння передусім душевного виміру людського буття. У сучасній укр. філософії поняття "Д." знаходить свій розвиток у понятті "душевність", яке трактується як здатність до комунікативної відкритості, толерантності, конкретно вираженої любові та співчуття.

(Stk; stk)

1. прс, роз. запас; товарно-матеріальний запас; асортимент товарів; 2. n бірж, амер., канад. акція; акціонерний капітал; англ. цінні папери; a акціонерний; 3. склад

1. кількість товарів (goods), матеріалів, що знаходяться на промислових, роздрібних (retail) та ін. підприємствах для використання у процесі виробництва, для продажу (sales) і т. п.; 2. вид цінного папера (securities), що становить капітал (capital⁵) підприємства (entity) та підтверджує право власності (ownership) і який можна розділити на частини; ♦ акції дають право на участь у розподілі прибутку (profit), право голосу та ін. права, що пов'язані з двома категоріями акцій: звичайними (common stock) і привілейованими (preferred stock); 3. місце зберігання готових виробів чи напівфабрикатів

═════════■═════════

accounting stock облікований запас; accumulated stock нагромаджений запас; active stock 1. активний запас 2. акції, щодо яких публікуються щоденні котировки; adjustable-rate preferred (A. R. P.) stock привілейовані акції зі ставкою відсотка, яка може коригуватися; assessable stock акція, за якою можна вимагати додаткового платежу; assessable capital stock не повністю оплачені акції; available stock наявний запас; bank stock акціонерний капітал банку • власний капітал банку; barometer stock акції провідних компаній, ціни на які відбивають стан кон'юнктури ринку; basic stock основний запас • нормальний запас; bearer stock пред'явницька акція • акція на подавця; below par stock акції, які випущені із знижкою з номіналу; blue chip stock акції, які дають високі дивіденди; bonus stock безплатні акції • засновницькі акції; buffer stock резервний запас; callable preferred stock привілейовані акції, які можуть бути пред'явлені до погашення; calling-out stock розмір затребуваного запасу; capital stock акціонерний капітал • основний капітал; carry-over stock перехідні запаси; certified stock перевірений запас • гарантований запас; classified stock акції з різним статусом; closing stock кінцевий запас • запас в кінці звітного періоду; commodity stock товарний запас; common stock; consignment stock консигнаційний склад • партія товарів • вантаж; consumable stock споживчий запас; convertible stock оборотні акції; corporation stock акціонерний капітал корпорації • акції, випущені корпораціями; credit stock товар, який продається в кредит; cumulative stock кумулятивні акції • сумарний обсяг запасів; cumulative preferred stock кумулятивні привілейовані акції; curb stock акції, які котируються на неофіційній біржі; cushion stock резервний запас; dead stock 1. запас, що не використовується • затоварювання • невитрачений запас 2. неходові акції; decoupling stock міжопераційний запас • резервний запас; deferred stock акції з відстроченим дивідендом • акції з відкладеним (до певного терміну) дивідендом; distributing stock збутова база • товарний склад; equity stock звичайні акції; excess stock надлишковий запас; extra stock додатковий запас; factory stock фабричний (заводський) запас; final stock кінцевий запас • товарні запаси в кінці звітного періоду; finished stock запаси готової продукції; first preferred stock перший випуск привілейованих акцій; fixed capital stock основний капітал • основні засоби; fixed interest stock акції з твердим відсотком; floating stock оборотні акції; foreign stock закордонні акції; founder's stock засновницькі акції; fully paid stock повністю оплачені акції; general stock звичайні акції; gold stock золотий запас; guaranteed stock акції з гарантованою виплатою дивідендів; half stock акції з номінальною вартістю в 50 доларів; high-flying stock акції, які високо котируються на біржі; inactive stock 1. неходовий товар 2. неходові акції; incoming stock товар, що надходить; industrial stock акції промислових компаній; initial stock початковий запас • запас на початку звітного періоду; in-process stock запас напівфабрикатів; intangible capital stock фонди нематеріальних капітальних активів; interprocess stock запаси на цехових складах; investment stock інвестиційні акції; issued stock випущені акції; issued capital stock випущені акції; joint stock акціонерний капітал; line balancing stock міжопераційний запас • резервний запас; listed stock акції, які котируються на біржі; loan stock заставний запас • облігація; low-par stock акції з малим номіналом; management stock директорські акції; mining stock акції гірничновидобувних компаній; monetary stock сума грошей в обігу • запас грошей; nonassessable stock акція, за якою не можна вимагати додаткового платежу; noncumulative stock некумулятивні акції • акції з ненагромадженим дивідендом; noncumulative preferred stock некумулятивні акції; nonparticipating stock акції, які не дають права на виплату додаткових дивідендів; nonparticipating prefered stock привілейовані акції, які не дають права на виплату додаткових дивідендів; nonvoting stock акції без права голосу; no-par stock акція без номіналу; no-par-value stock акція без номіналу; no-par-value capital stock акція без номіналу; opening stock початковий запас; ordinary stock звичайні акції; original stock акції першого випуску • справжні (непідроблені) акції; original-issue stock акції першого випуску; paid-up stock повністю оплачені акції; participating preferred stock привілейовані акції, які дають право на виплату додаткових дивідендів; partly paid stock частково оплачені акції; par value stock акція з номіналом; penny stock дрібні акції; preference (preferred) stock привілейовані акції; preferred ordinary stock привілейовані звичайні акції; quarter stock акції з номінальною вартістю в 25 доларів; redeemable preferred stock привілейовані акції, які можуть бути пред'явлені до погашення; registered stock зареєстровані акції; remnant stock залишковий запас; reserve stock резервний запас; retailers' stock товарно-матеріальні запаси у роздрібній торгівлі; second-rate stock 1. другорядний запас 2. другорядні акції; semiprocessed stock запас напівфабрикатів; speculative stock спекулятивні акції; standard stock основний запас; standard inventory stock стандартний рівень запасів • запас звичайних видів продукції; subscribed stock підписні акції; surplus stock зайвий запас; tangible capital stock фонди матеріальних активів; total stock повний запас; trading stock товарний запас; unissued stock невипущені акції; unlisted stock акції, які не котируються на біржі; unregistered stock нереєстровані акції; unsalable stock залежані товари; unvalued stock акції без номіналу; voting stock акції з правом голосу; withdrawn stock акції, вилучені з обігу; working stock поточний запас; work-in-progress stock запас напівфабрикатів

═════════□═════════

from stock зі складу; in stock в наявності • на складі; out of stock немає в наявності; stocks advanced from... to... курс акцій піднявся з... до...; stock and flow запас і приріст; stocks are down курс акцій знижується; stocks are recovering курс акцій покращується; stocks are rising курс акцій піднімається; stocks are stationary курс акцій стабільний; stock fell several points акції упали на кілька пунктів; stocks have fallen курс акцій упав; stocks have gone up курс акцій підвищився; stocks have slumped 5 points курс акцій впав на 5 пунктів; stock in transit вантаж в дорозі; stock on hand наявний запас; stock on order замовлена продукція; to allot stocks розподіляти/розподілити акції; to be in stock мати в наявності • мати на складі; to be out of stock не мати на складі • не мати в наявності; to carry in stock мати в наявності; to clear the stock розпродавати/розпродати запас; to deplete stocks вичерпувати/вичерпати запаси; to dispose of stocks реалізувати запаси; to float stocks випускати/випустити акції; to have stocks мати запаси; to have in stock мати в наявності • мати на складі; to hold a stock тримати запас товару; to hold in stock тримати товар на складі • тримати товар в наявності; to increase the capital stock збільшувати/збільшити акціонерний капітал; to invest in stock вкладати/вкласти суму в акції; to issue stock випускати/випустити акції; to keep a stock тримати запас товару; to keep goods in stock тримати товар на складі; to order from stock замовляти/замовити зі складу; to pay off stock сплачувати/сплатити акції; to recall stocks вилучати/вилучити акції; to replenish stocks поповнювати/поповнити запаси; to sell from stock продавати/продати зі складу; to split stocks подрібнювати/подрібнити акції; to subscribe for stocks підписуватися/підписатися на акції; to supply from stock постачати/постачити зі складу; to take stock переобліковувати/переоблікувати товари; to unload the stock розпродавати/розпродувати/розпродати запас; to withdraw stocks вилучати/вилучити запаси

stock¹:: inventories; stock² (амер., канад.:: share² (англ., австрал.); stock² — ім. пай, уділ; прикм. пайовий (зах. укр., діас); stock ‡ stocks²(392); stock ‡ securities(391)

▹▹ inventories¹

* * *

Винниченко, Володимир Кирилович (1880, Єлисаветград, нині Кіровоград, - 1951) - укр. письменник, публіцист, політичний і державний діяч, автор етико-філософської теорії конкордизму, понад 100 оповідань, 14 романів, 23 п'єс, численних філософських і публіцистичних праць, більше 100 картин; відзначався харизмою як промовець. Навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту (1901-1902). Від 1903 р. займався активною революційною діяльністю. Лідер Революційної укр. партії (1901 - 1905), голова (1905), член ЦК (1907) Укр. соціал-демократичної партії, заст. голови Укр. Центральної Ради (1917), голова уряду - Генерального Секретаріату (1917); автор (або чільний співавтор) законодавчих актів УЦР, у т.ч. 4-х Універсалів О. чолював Директорію (листопад 1918 - лютий 1919). Видавав (разом із ІІІаповалом) ж. "Нова Україна" (1923 - 1925) В. ід 1925 р. - у Франції (спочатку Париж; від 1934 р. - Мужен). У роки впровадження в СРСР непу порушував питання про повернення в Україну, але безуспішно, бо був оголошений ворогом народу. Для світоглядної позиції В. характерною є тенденція до синтезу суперечливих підходів на ґрунті загальнолюдських цінностей. Був "за соціалізм, але й за вільну Україну", а відтак - речником, за його власними словами, "всебічного визволення". Прагнув примирити політику і мораль, діяти "з погляду вселюдської невмирущої правди і справедливості" З. рештою, виявився одинаком, який і в політиці, і в літературі, і в філософії торував свій власний шлях. В. - один із чільних творців укр. неореалізму. Як і Достоєвський, мучився таїною поневолення людини "звіролюдиною", власне людського в ній тваринно-хижим. Автор першої в укр. літературі соціальної утопії (роман "Сонячна машина", 1921-1924). Твори "Муженського циклу" (1934 - 1951) - це "романи ідеї", з ретельно виписаним у них етико-філософським виміром конкордизму. Як філософ і мудрець В. вважав, що людина з незапам'ятних часів (через гріхопадіння) порушила властиву їй в нормальному (щасливому) стані рівновагу й "погодження сил" та впала в дискордію, або розлад сил, а відтак - в агресієфільство К. апіталізм і державний (радянський) соціалізм, за В., є творінням хворої людини, неприйнятним для людей здорових Щ. об подолати цю хворобу, В. пропонує філософію конкордизму. Засадою її є "усуспільнення" людиною самої себе, погодженість її із собою, іншими людьми, з природою. Гносеологічно конкордизм має витоки в матеріалізмі, методологічно - у принципі примирення протилежностей та рівноваги, космічно - в ідеї єднання з природою ("сонцеїзм"), соціально - в ідеї колектократії (власність трудових колективів на фабрики, землю тощо), цивілізаційно - в ідеї "Світової Федерації" збратаного конкордизмом людства. Соціалізм, за В., це витвір класової свідомості, конкордизм - вселюдської; перший підпорядковує етику політиці, останній - політику етиці. У філософсько-ідеологічному плані - це різновид ідеології "третього шляху", спрямованої на зреалізування "вселюдської акції" просвітленого конкордизмом людства.

[br]

Осн. тв.: "Твори". У 23 т. (1928); "Політичні листи" (1920); "Революція в небезпеці!" (1920); "Щоденник. Т. 1 (1911 - 1920); Т. 2 (1921 - 1925)" (1980 - 1983); "Сонячна машина" (1989); "Відродження нації". У 3 ч. (1990); "Заповіт борцям за визволення" (1991); "Вибрані п'єси" (1991).

1) носити кого, що. [Катерина по садочку ходить, на рученьках носить сина (Шевч.). Хто-ж тобі, моє серденько, обідати носив? (Пісня). Чуже ярмо народи инші носять (Грінч.). Його знають люди, бо носить земля (Шевч.). На собі носив ти (, Дніпре,) легкими човнами славетного Святослава (М. Вербицьк.)]. -сить на руках кого (в прямом и перен. знач.) - носити на руках кого;

2) см. Нести 2;

3) (о волосах, предм. туалета, очках и т. п.) носити що; (одеваться ещё) о[в]дягатися, вбиратися в що, (об одежде и одуви ещё) ходити в чому. [Одна його доля - чорні бровенята, та й тих люди заздрі не дають носить (Шевч.). Носи створено для окулярів - і тому ми носимо окуляри; ноги, очевидячки, призначено для того, щоб їх узувати, і от ми носимо черевики (Кандід). Куртку мою шкіряную носить якийсь спекулянт (Сосюра). Капітан ніколи не носив модних коркових шоломів (Кінець Неволі)]. -сить траур по ком - носити жалобу, ходити в жалобі по кому. -сить чёрное - о[в]дягатися (убиратися) в чорне, ходити в чорному;

4) (перен.: имя, характер и т. п.) мати, носити що. -сить имя - зватися, мати (реже носити) ім'я. -сить славное имя - мати (носити) славетне ім'я. -сить название - зватися, мати (реже носити) назву. -сить звание - мати звання (ступінь, гідність); срв. Звание. -сить печать, отпечаток чего - мати на собі печать, познаку чого, бути позначеним чим. Его наружность -сила отпечаток той самоуверенности, которая… - на його зовнішності (зовнішньому вигляді) познача[и]лася та самовпевненість, що… -сить характер - мати характер чого;

5) (быть беременной) носити (дитину), на дитину заходити, ходити дитиною, ходити важкою (непорожньою); срв. Беременная (Быть -ой) и Беременеть;

6) (о лошадях: нести) носити. [Мене коні не раз носили (Звин.)];

7) безл. - носити. Корабль долго -сило по волнам - корабель довго носило на (по) хвилях. -сить кого - носити кого. [Стільки років вони не бачились: де, справді, його носило? (Кінець Неволі)]. Где его нелёгкая -сит? - де його лиха (тяжка) година (нечиста сила, нечистий) носить? Носимый - що його носить (носив) и т. п.; ношений. Корабль, бурею -мый - корабель, що буря кидає всюди; корабель, що буря скрізь (його) бурхає. Ношенный -

1) ношений;

2) прлг. - см. отдельно Ношеный. -ться -

1) (стр. з.) носитися, бути ношеним. Провизия -тся в корзине - харч (харчі, живність) носять у кошику;

2) носитися; (гоняться) ганяти, вганяти, (метаться) га(й)сати, (слоняться) микатися, віятися; (летать в прям. и перен. знач.) літати, (шумно) шугати, (о ветре ещё) гуляти, (вихрем) вихрити, (парить) буяти, ширяти, (кружиться в воздухе) кружляти (в повітрі); (витать) витати. [Мошка хмарами носилась (Мирний). По шляхах носилися цілі хмари куряви (Коцюб.). Перед ним носився образ Галі (Васильч.). Ті інтелігентні люди, що мають матеріяльну змогу носитися в емпіреях абстрактности (Крим.). Ганяє сірим вовком через гори, яри (Рудан.). Вона ганяла по світах за пророком (Л. Укр.). Хмари так і ганяли по небу (Теол.). А вітер ганяє, а вітер гасає (Васильч.). Вганяв по лісах (Франко). Гасав по полю, мов навіжений (Звин.). (Маруся) микалась то в кімнату, то в хату (Квітка). Вітер, веселий і дужий, шугав між блакитним небом і зеленим морем (Грінч.). Мисль космополіта вільна, як птиця: шугає над морями, над горами (Н.-Лев.). Він шугав вулицями, мов Тамерлан той (Корол.). По діброві вітер віє, гуляє по полю (Шевч.). Серце прагне буять на просторі (Л. Укр.). Вітерець долиною легесенько витає (Філян.)]. В воздухе -тся испарения - в повітрі носяться випари. -ться на коне - ганяти на коні (конем). Корабель -тся по волнам - корабель носиться на (по) хвилях. Собака -тся по двору - собака ганяє (га(й)сає) по подвір'ї. -тся слухи, что… - ширяться (йдуть) чутки (шириться, йде чутка), що…;

3) (о предм. туалета) носитися. Эта материя долго -тся - ця матерія (тканина) довго носиться;

4) с кем, с чем - носитися з ким, чим, (ирон.: няньчиться с кем) панькатися, цяцькатися з ким. [Носиться, як дурень з ступою (Номис). А вб'є в голову слово яке, - де й треба, де й не треба носиться з ним (Тесл.). Цяцькається з ним (Сл. Ум.)]. -тся, как курица с яйцом - см. Курица.

* * *

1) носи́ти (ношу́, но́сиш)

2) ( иметь) ма́ти, носи́ти

(acct)

бухг. бухгалтер; ревізор, контролер; експерт з аналізу балансів і фінансової звітності

спеціаліст-практик з бухгалтерії (accountancy¹); ♦ до бухгалтерських послуг можна включити, напр.: підготовку податкових декларацій (tax returns); проведення ревізії (audit) фінансових звітів; консультації з питань доходу (income) чи витрат; опрацювання фінансових планів тощо; складність бухгалтерської системи вимагає бухгалтерів-спеціалістів з різних сфер бухгалтерії, напр.: дипломований громадський бухгалтер (амер. Certified Public Accountant — CPA), який належить до професійного закладу і здійснює незалежну ревізію фінансових звітів, дає поради у справах менеджменту (management) тощо; дипломований бухгалтер вищої кваліфікації (австрал., англ., канад. Chartered Accountant — CA), член Інституту бухгалтерів, уповноважений здійснити аудиторський висновок (audit opinion) з приводу перевірки бухгалтерського звіту (financial statements) компанії (company); головний бухгалтер-аналітик (management accountant), який готує фінансову інформацію для керівництва як матеріал для планування (planning), контролю, прийняття рішення тощо; головний бухгалтер-контролер (амер. controller/comptroller), завідує головною бухгалтерією організації, відповідаючи за адміністрацію податку (tax), фінансову звітність, аудиторську перевірку керівництва, облікову систему (accounting system), внутрішню аудиторську перевірку (internal audit) тощо; бухгалтер з обліку витрат виробництва (cost accountant), який відповідає за аналіз вартості продукції

═════════■═════════

budget accountant бухгалтер-контролер з виконання кошторису; certified accountant дипломований бухгалтер; certified management accountant (CMA) дипломований бухгалтер управлінського обліку; certified public accountant; chartered accountant; chief accountant головний бухгалтер; chief managerial accountant головний бухгалтер-аналітик • голова облікового апарату; cost accountant; financial accountant бухгалтер фінансової звітності • бухгалтер-калькулятор; independent accountant незалежний бухгалтер • аудитор; industrial accountant бухгалтер промислового підприємства; junior accountant молодший бухгалтер; management accountant; managerial accountant головний бухгалтер-аналітик; private accountant приватний бухгалтер-практик; professional accountant професійний бухгалтер; public accountant громадський бухгалтер; public finance accountant бухгалтер громадських фінансів; senior accountant старший бухгалтер; tax accountant бухгалтер з оподаткування

═════════□═════════

accountant in charge головний бухгалтер; accountant's indemnity insurance страхування для компенсації збитків бухгалтера; accountant Неп право бухгалтера на утримання документів до здійснення платежу; accountant privilege право клієнта на конфіденційність при наданні матеріалів бухгалтерові; American Institute of Certified Public accountants (AICPA) Американський інститут дипломованих громадських бухгалтерів; Australian Society of Certified Practising accountants (ASCPA) Австралійське товариство дипломованих бухгалтерів-практиків; Canadian Institute of Chartered accountants (CICA) Канадський інститут дипломованих бухгалтерів; International Federation of accountants (IFA) Міжнародна федерація бухгалтерів; National Association of accountants (NAA) амер. Національна асоціація бухгалтерів

═════════◇═════════

бухгалтер < нім. Buchhalter < Buch — книга і halten — тримати, через рос. або польс. (ЕСУМ 1: 311-312); форма бухгальтер (зах укр.); бухгальтерія (зах. укр.) < польс. buchalter (ЕС-СУМ 1: 191)

▹▹ auditor

МАКРОКОСМОС і МІКРОКОСМОС ( від грецьк. μακροζ - великий; μικροζ - малий; κόσμοζ - всесвіт, універсум) - поняття, що характеризують великий світ (універсум) та природу людини як малого світу в їхній взаємодії. Обопільна взаємозалежність цих понять виступає як висхідна ознака, позаяк малий світ має сенс лише через співвіднесення із світом у цілому, рівноважно як і навпаки - макрокосмос набуває смислового навантаження лише у його взаємозв'язку із малим світом, оскільки знаходить у ньому свій концентрований вияв. Взаємодія М. і М. - одна із найдревніших натурфілософських проблем, витоки якої сягають міфологічних часів, зокрема давньоінд., давньокит. та скандинавської міфології. Класичного виразу аналогія М. і М. у деміфологізованому вигляді знаходить у давньогрецьк. добу, починаючи від досократиків (Анаксимен, Геракліт, Діоген Аполлонійський, Демокрит), у натурфілософії яких уже зустрічається потрактування людини як малого світу. Тема М. і М. розроблялася також Платоном, хоча і в іншому термінологічному оформленні (діалог "Тимей"), а у подальшому - стоїками в концепції Космосу як живого організму. Для філософів-стоїків світова душа відноситься до світу (універсуму) таким же чином, як індивідуальна душа до людського тіла; МаркАврелій вважав, що раціональна частина душі подібна до універсального розуму Н. еоплатонізм у тлумаченні М. і М. тяжіє до ідеї про підпорядкування людини тим процесам еманації трансцендентного Єдиного на шляху творення матеріальної реальності, які характерні для макрокосмосу. Зокрема, у Плотина людина, поєднуючи матеріальне та духовне, прагне до Єдиного, хоча вона і "ув'язнена" у власному тілі; засобом звільнення для неї є інтелектуальне й духовне споглядання, яке наближає її до світового макрокосмічного ладу, уособлюваного Єдиним. За Середньовіччя ідея людини як мікрокосму, що відображає у собі універсум, виникала лише спорадично (передусім у патристиці), а також у Боеція, Еріугени, Бернгарда Сильвестра. Проте значного поширення у цілому вона не набула, бо несла у собі потенційну загрозу єретичного пантеїзму. В епоху Відродження ідея М. і М. переживає свій розквіт і тлумачиться зазвичай у дусі гуманістичних традицій; особливо підкреслювалася велич людини як малого Космосу. Вона служить обґрунтуванням нової антропології у Піко делла Мірандоли, обертається гілозоїстичним панпсихізмом в натурфілософії (Кардано, Кампанелла, Бруно), пронизує усю традицію нім. містики від Екхарта і Казанського до Беме. У XVIII й XIX ст. ідея М. і М. у різних формах присутня у Ляйбніца (монадологія), Гердера, Feme, нім. романтиків, Шопенгауера (вчення про світову макрокосмічну волю), Лотце. У XX ст. до ідеї М. і М. зверталися передусім при створенні концепції ноосфери (Вернадський, Тейяр де Шарден, Леруа), у деяких напрямах психологічної науки В. агоме місце ідея М. і М. посідає в укр. філософській традиції. Її оригінальне прочитання започаткував Сковорода у своїй концепції трьох світів, згідно з якою засадничим принципом гармонізації взаємозв'язку М. і М. виступає Божественна благодать. Починаючи із кінця 60-х рр. XX ст. в Україні, особливо у зв'язку з активним зверненням до проблем людини і світу, культури і цивілізації, екології, філософської антропології, специфіки національного буття тощо, ідея різнорівневого взаємозв'язку та взаємодії людини і Всесвіту всебічно розробляється укр. філософами.

Михальченко, Микола Іванович (1942, с. Косичі Брянської обл.) - укр. філософ, політолог, соціолог. Докт. філософських наук (1987), проф. (1988), акад. Української академії політичних наук і Казахстанської академії соціальних наук. У 1969 - 1990 рр. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ К. оло наукових інтересів: філософія історії, філософія політики, духовне і політичне життя суспільства, соціальні інститути та суспільні відносини, світоглядні проблеми укр. суспільства, філософія освіти. М. - один із засновників політологічного напряму досліджень у сучасній Україні. Автор і співавтор понад 200 наукових праць, зокрема 8 монографій.

[br]

Осн. тв.: "Категорії історичного матеріалізму і їх роль у пізнанні та перетворенні соціальної дійсності" (1985); "Категорії історичного матеріалізму та їх методологічна функція" (1986); "Наукове передбачення суспільних процесів" (1990); "Марксистська політична ідеологія" (1991); "Сучасна соціальна філософія", у співавт. У 2 т. (1994, 1996).

Юринець, Володимир (1891, с. Одесько Львівської обл. - 1934(?)) - укр. філософ-марксист, естетик, засновник "філософської ніколи" в укр. літературній критиці. Дійсний член АН УРСР (з 1929 р.) З. амолоду, навчаючись у Віденському та Берлінському ун-тах, зазнав впливу феноменології Туссерля, згодом устійнився на марксистських позиціях, закінчив Московський ін-т червоної професури (1924), був проф. Московського унту, з 1925 р. - ректор Ін-ту філософії при ВУАМЛІН (Всеукраїнській Асоціації Марксо-Ленінських Ін-тів) у Харкові Р. озчарований історичним песимізмом західної культури, марксизм Ю. сприйняв передовсім як "філософію чину". Його соціально-філософські погляди найближчі до тих, котрі в післясталінському марксизмі здобули назву "діяльнісного підходу". Рушійною силою історії Ю. вважав боротьбу людини з природним хаосом, а метою - максимальне саморозкриття її творчої потуги в цій боротьбі. Майбутнє безкласове суспільство покликане вивести людину з кріпосницького "царства речей", звільнивши її для виключно культурно-перетворювальної діяльності. Історія людства стане історією культури,· причому ця остання розвиватиметься між двома полюсами: стоїчним (гесіодівським), перейнятим трагічною свідомістю скінченності природних ресурсів і обмеженості пізнавальних здібностей людини, та гедоністичним (анакреонтичним), де мистецтво вперше сповна оприявниться як гра ("До проблеми соціалістичної культури"). В естетичній теорії Ю. явив зразки оригінального синтезу марксизму і феноменології, поступово еволюціонуючи в філософських дослідженнях художньої літератури ("Павло Тичина: Спроба "критичної аналізи") в напрямі літературної герменевтики. Розглядаючи саму філософію як словотворчість ("В слові дрімає вся попередня історія суспільства. Кожне слово - це вже теорія"), а предмет її (безпосередню дійсність) - як невіддільний від суб'єкта, бо даний йому лише через вербалізуючу свідомість, Ю. і художню літературу аналізував, відповідно, як форму "біжучої" філософії, "філософії in fluenti". Поруч із критикою фройдизму та неогегельянства Ю. багато уваги присвятив критиці догматичного марксизму та вульгарно-соціологічної естетики, застерігаючи, що історичний матеріалізм є "знаряддя надзвичайно тонке" і "в несправних руках може перемінитися на джерело нових фетишизацій". У висліді був звинувачений у ревізіонізмі (а також кантіанстві й "буржуазному націоналізмі"), книги його вилучені з обігу, а сам Ю. репресований З. відтоді його твори в Україні не перевидавалися.

[br]

Осн. тв.: "Павло Тичина: Спроба "критичної аналізи" (1928); "Філософсько-соціологічні нариси" (1930); "Діалектичний матеріалізм" (1932).

1) проба, спроба, спиток (-тку), спит (-ту), спробунок (-нку), випроба; (процесс) випробування; срвн. Проба 1. [Його любов і вірність вийдуть з честю з якої хочеш проби (Куліш). Се велике горе! Велика проба, браття! (Л. Укр.)]. На -ние - на спробу, на спиток. По -нии - по спробі, по спитку, спробувавши. Дни -ний - дні (с)проби, (бедствий) дні лиха, дні злигоднів. [У дні проби і міри (Франко)]. Тяжёлые -ния нашего времени - тяжкі спроби сучасности (Єфр.). Время -ния до получения места - спроба, спиток, (стаж) стаж (-жу). Брать на -ние что - брати на (с)пробу, на спиток що. Подвергать, -гнуть -нию, жестоким -ниям кого, что - піддавати, піддати пробі, спробі, суворій (тяжкій) спробі кого, що. -ние строительных материалов - спроба, випробування (неок. випробовування и випробування) будівельних матеріялів, спроба над будівельними матеріялами (Крим.). Комиссия для -ния строительных материалов - комісія для випробування (для випробовування) будівельних матеріялів. -ние лошадей - випроба коней;

2) (бедствие) пригода, лиха пригода. -ния - злигодні (-нів). -ния судьбы - а) (пробы, искушения) спроби долі (від долі); б) (бедствия) злигодні долі;

3) (экзамен) іспит (-ту). [Іспит на учительку (Кониськ.)]. -ние на степень доктора - іспит на доктора. Подвергать кого -нию (экзамену) - піддавати іспитові кого, вивіряти кого;

4) дослідження, неок. досліджування чого (напр. природи); см. Исследование 1;

5) хим. - випробування, (опыт) дослід (-ду), (разложение) розклад (-ду), аналіза (-зи).

* * *

1) ( действие) випро́бування, (неоконч.) випробо́вування, випро́бування, ви́проба; переві́рка и пере́вірка; дослі́дження, (неоконч.) дослі́джування; ( проба) про́ба, спро́ба

2) ( экзамен) і́спит, -у

3) ( тягостное переживание) випро́бування; ( невзгоды) зли́годні, -нів

Максимович, Михайло Олександрович (1804, хут.Тимківщина, нині с.Бугуславець Черкаської обл. - 1873) - укр. вчений-енциклопедист, ботанік, натурфілософ, історик, етнограф, письменник. Закінчив словесний (1819 - 1821) та природничий (1821 - 1823) від. філософського ф-ту Московського ун-ту. Магістр фізико-математичних наук, докт. слов'яно-рос. філології, чл.-кор. Петербурзької АН. У 1833 р. очолював кафедру ботаніки Московського ун-ту, в 1834 - 1835 рр. - перший ректор Київського ун-ту, проф. рос. та слов'янської філології (1834 - 1841, 1843 - 1845). Творча спадщина налічує понад 200 назв книг, статей, рецензій. У 1823 - 1834 рр. працював переважно в галузі природознавства. М. - фундатор наукового українознавства. Автор піонерських праць з історії літератури України-Русі, порівняльного аналізу "південно-російської мови" з іншими слов'янськими мовами, один із перших дослідників і перекладачів на укр. мову "Слова о полку Ігоревім", речник концепції самобутності і самостійності укр. мови, тяглості і неперервності (починаючи з Києво-княжої доби) укр. історії. Мислитель-романтик, що орієнтувався у культурознавстві на народні основи культури; свій час усвідомлював як "час народності". Один із перших у Росії (і Європі) дослідників народної поезії. Видав три збірки укр. народних пісень (1827, 1834, 1849), перша з яких стала подією не тільки в літературному, а й світоглядному вимірах культурного життя тогочасної Росії. Натурфілософ з помітною шеллінгіанською тенденцією. Філософія М. відзначається виразним ухилом в кордоцентризм. Природу М. сприймав не як засіб для задоволення утилітарно-матеріальних людських потреб, а як храм, єдність речовинного і духовного, як життя, що "бере свій початок від Бога". Бог, у розумінні М., не Годинникар, а Художник. Тому природа - це не годинниковий механізм, а вражаючий красою художній витвір, в якому немає дрібниць, бо кожна частинка відображає Ціле. За М., кожна наука має бути і філософією - єдністю розуму і серця.

[br]

Осн. тв.: "Головні засади зоології, або науки про тварин" (1824); "Про системи рослинного царства" (1827); "Основи ботаніки". У 2 кн. (1828, 1831); "Роздуми про природу" (1833); "Лист про філософію" (1833).